ИСКУССТВО

ЗНАНИЕ

А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

Коретнюк Юрко

Стотридцятитрьоххвилинний бог


 

На этой странице выложена электронная книга Стотридцятитрьоххвилинний бог автора, которого зовут Коретнюк Юрко. В электроннной библиотеке LitKafe.Ru можно скачать бесплатно книгу Стотридцятитрьоххвилинний бог или читать онлайн книгу Коретнюк Юрко - Стотридцятитрьоххвилинний бог без регистрации и без СМС.

Размер архива с книгой Стотридцятитрьоххвилинний бог равен 130.54 KB

Стотридцятитрьоххвилинний бог - Коретнюк Юрко => скачать бесплатно электронную книгу



OCR \\
Аннотация
…у неї було порушене диханя у клітинах. Просто увесь вільний час вона перебувала десь поблизу Юпітера, залишаючись ногами на Землі. Там, вона, казала, живуть янголи із чорними крилами.
Їхні крила були чорними, бо коли янголи літали поблизу сонця, на крильця сідала кіптява. Санта Марія дивилася на них та посміхалася. А потім поверталася на Землю…
Юрко Коретнюк
Стотридцятитрьоххвилинний бог

Художнє оформлення обкладинки — Peter Ernst Seelig (с) 2006
We think the same things at the same time.
Thom Yorke, Harrowdown Hill
(Thom Yorke, Harrowdown Hill)
Track 1 — Коді (Come on Die Young ) 2:10
— У тебе красиві силіконові імплантати.
„Що, бля?” — це були перші думки, які прийшли мені у голову. І тільки після того я обернулася, щоб подивитися на ту людину яка сказала це.
Позаду мене стояла дівчина. Я вже була думала бити прямісінько у пику, але вчасно схаменулася.
Через кілька хвилин виявилася, що вона казала про мої силіконові вставки у портфелі.
Лежати на підлозі та доторкатися до предметів, які мене оточують. Головне — це не те, що ти робиш, а те, як ти робиш це. Мені подобаються речі на дотик. Мені байдуже які вони на вигляд. Хоча я ніколи не відрізнялася правильністю моїх відчуттів, які спрямовують тілесні сенсори з усього тіла.
Коді сидить у кріслі та читає українські народні казки. Читає українські книжки російською, бо мовою оригіналу у тому жлобському ТЦ на Бессарабській площі не знайшлося. Вона сказала, щоб я не переймалася. Вона каже, що знає російську навіть краще за українську.
Я не переймаюся, я гидуюся. Зімбабве — також Росія…
Йду до туалету й тихо плачу. Хоча, ні. Я не плачу. Я пісяю.
І тільки через кілька хвилин я поклала собі до рота жувальну гумка із смаком кавуна, щоб заїсти димну суміш тютюну-цибулі-тіста-картоплі-вареників. Мабуть погано я їх зварила, тому що із кожним рухом щелепи до горла підкочується нудота. Через кілька хвилин випльовую жуйку та повільно перелажу на ліжко.
Коді якось дивно на мене дивиться. Їй не подобається, коли люди довго мовчать. Я ж мовчала дуже довго: коли ходила по квартирі; коли їла. З рота вилазило дуже мало слів.
Байдуже…
Проте я вмію так красномовно мовчати!
Якось так сумно. Після невдалих спроб знайти диск Тома Йорка, чи принаймні М‘юз на худий кінець.
Гімно. Буду спати…
Дивно, але з нашої зустрічі з Коді пройшло менше двох діб, а вона вже живе у мене. Каже, що тимчасово. Поки не поїде до Кракова. Я намагалася зрозуміти, коли вона це зробить, але нічого не дізналася. Як й не змогла зрозуміти, що вона, дитина скандинавських гір, забула в Україні. Просто запитання не були задані мною й роз‘яснені нею. Я знала тільки дві речі про неї: вона тільки недавно повернулася з Московії, де провела півтора місяці.
А що, я не скаржуся: вона готує їсти, прибирає, ще й ходить у крамницю. З кожним днем нам ставало веселіше, ми починали розмовляти (о, Боже! Невже?)
Я не їм м‘яса. Коли вона дізналася, то була здивована. Клала білок до борщу у вигляді квасолі та парила сою у великій каструлі. Її задовольняло усе. Коді ніколи не скаржилася та не злилася. Вона не показувала жодних емоцій та ніколи не виказувала себе. Не заважала, коли я працювала. Вона навіть слухала українську музику.
Здавалося б: no problems — але це починало дратувати.
Зранку я прокинулася із дурним сном у голові. Мені снився київський метрополітен і чомусь одна однокласниця, яку я бачила рідше інших із часу випуску.
Мені наснилося, що ми граємо у собачку морквою із двома биками. Коли біготня кінчалася ми відносили морквину до продавця газет.
Після трьох виграшів ми вийшли з метрополітену й зразу опинилися у засніженому Львові. Біля виходу сиділи люди на асфальті у колі та розмовляли.
Я сів у коло поміж Юлею Міщенко та Поваляєвою. Тут хтось каже: „Дорогі телеглядачі. Останнім часом трапилося дуже багато цікавого. Навіть хтось спробував жити віртуально. Розповіси, Вія?” — і дивиться на мене якось так зіщурливо. Я підводжуся та йду проводжати Міщенко додому.
По дорозі вона каже, що народилася на коляду, і, що саме зараз у її католицькій церкві відмічають це свято. Ми підходимо до красивого псевдоготичного собору, у дворі якого стоять ельфійки Санти Клауса, одягнуті у новорічні червоні капелюшки.
Каже: „Дякую, що провела. Маю йти за святковий стіл. Може ще якось стрінемося.”
Я повертаюся та йду, дістаючи цигарку. Але та невдовзі ламається. Проходжу поміж сміттєвих баків та дістаю іншу.
Як тільки хочу запхати останню до рота, два двірника кажуть мені: „Маладой чєловєк! У нас не можна палити. Підійдіть сюди й ми вам розповімо, де можна.
Я, як остання дурепа, підходжу.
Дві бабці щось довго й усєрдно розповідають. А я питаюся: „А чому це не можна палити?”
Вони якось зразу тупіють на очах та показують пальцем на двох кудлатих хлопців, але ті також не знають чому.
Тоді звідкись з‘являється священик та каже: „Я сєйчас што-то скажу, а ти запомні!”.
Я дивлюся на нього та кажу: „А чому російською?”
„Ну, добре, — продовжує він, — я зараз тебе відпущу і нікому нічого не скажу. Але ти запам‘ятай: не дивися нічого про Євросоюз! Не дивитися Euronews! Навіть 1+1 не дивись!!!”
Я прокидаюся…
Полночний брєд тєрзаєт душу мнє апять…
Після кількох тижнів страшних дощів з неба почало сяяти сонце.
Ми сиділи з Коді на підвіконні та пили каву, розмовляючи про усе на світі.
Пройшло ще кілька днів, як ми стали дійсно друзями.
Ми писали на пергаменті вірші, які потім зв‘язували шляречкою та ховали під наші ліжка, бо дуже боялися, що хоч хтось прочитає їх, а ще готували їсти усіляке їдло без м‘яса й сміялися без причини кожного разу, коли хотілися внести щось радісне у наше життя.
Час від часу до нас заходила Мариська, яка завітала до Києва на тиждень. Вона жила у мого ліпшого друга — Юрка.
А знала я її лише по тонісіньким мотузкам листування.
Коли не було чого робити ми усі втрьох влаштовували собі перегляди фільмів, а Юрка не кликали через те, що він завжди скаржився, як багато у нього роботи.
Якщо казати чесно, то можна певно стверджувати, що Юрко кохав Мариську, а Мариська також любила його.
Хоча хто його знає — чужа сім‘я потьомкі.
Якщо бути відвертим до кінця, то нічого вже не стримувало нас від пригод — я вже була хотіла рушити до Польщі разом із Коді.
Ми гралися у гру, де давали одна одній нові імена.
Імень стало так багато, що ми почали плутатися.
Тож довелося посміхатися та відзиватися на звичайне ім‘я.
Коли було сумно, то ми просто вмикали музичного центра та ставили перший ліпший музичний диск і танцювали-співали-волали… Просто раділи життю, також називаючи його по різному.
А коли лягали спати, то просто розмовляли про все на світі.
Ти тоді розповіла мені, що хтіла би побувати у Кіліманджаро, бо щось тебе приманює у ній.
Я її теж любила після твоїх розповідей, Коді.
Ми вчилися санскриту по самовчителях, аби потім вразити усіх цією нашою здатністю. Коді було легше, бо, як виявилося, вона знала до біса багато мов.
Я почувалася тупенькою, бо сама знала тільки українську й англійську. Час від часу кидала у її сторону пару фраз норвезькою.
Щось на кшталт: „У кватирку влетів метелик”. Чи, ще брутальніше: „Доброго ранку, Коді!”
Того доленосного ранку ми їли вареники з картоплею та салат „Ніжність”, придбаному позавчора у місцевому гастрономі. Пили каву й запарювали локшину швидкого приготування на обід.
Саме тоді подзвонив Юрко та сказав, щоб ми брали ноги у руки (чи руки у ноги?) й швидкою ходою їхали до нього на квартиру.
Я й Коді, звичайно, послухалися його й швидко почали збиратися. Так швидко, що запізнилися на три години.
Маршрутна таксівка повільно пленталася через страшенний трафік крізь нетрища Борщагівки, а ми слухали Тімо Мааса, не задоволено ділячи навушники.
І тільки після того, як вийшли на Севастопольській площі, згадали, що локшина, мабуть, вже зіпсувалася, а комп‘ютер працює на повну.
— Хоча б у цю повню не було блискавок, — сказала Коді, я про себе прокляла й Юрка й усіх інших людей, які були поруч.
У гамериканських фаст-фудах можна їсти лише морозиво, яке за останні півроку подорожчало на 50 копійок (Мамаміа!). Тож рухатися крізь в‘язницю та багно було не так вже й сумно.
Заблукавши посеред трьох смерек, ми ще довго згадували одна одну не злим тихим словом, аж поки не вийшли на дорогу.
Track 2 — ГеНІЙ 0:42
Мені завжди стає сумно після розмов із тобою. У тебе новий хлопець, а у мене виліз геморой.
ТИ ТРАХАЄШ ЙОГО картаті шорти, поки він миється у душі (фетишизм чи фемінізм?).
Ти не відповіла, коли я із радістю писав, що повернувся із Росії, не брала слухавки, коли я дзвонив.
Зізнайся, гаразд?, що я просто тебе задзьобав. Ти розповідала все про себе. Я не звик розповідати про себе нічого.
Навіть Вії, моїй ліпшій подрузі.
А знаєш, у неї новий приступ альтруїзму (аутизму?). В неї вже живе Коді, руда норвежка, яку я зустрічав одного разу ТАМ. Нажаль нічого про неї сказати не можу.
Я знаю, що тобі набридло слухати про мою творчість, А ЩО МЕНІ РОБИТИ?
Хоча, ні. Що робити нам, двом горе письменника? Пишемо багато й неякісно… Ця хвороба називається графоманство…
Хоча я думаю, що тобі важче: одну книгу не надрукували, іншу порадили не продовжувати, а після третьої зовсім зникли.
Ти впала у депресію, а я поїхав.
Кіліманджаро по-українські…
Where is your thinking? Осінь увірвалася у Київ разом із серпнем.
Самовідновлення та деградація (1).
Само руйнація та автофеляція (2).
Петрифікація (3) та мастурбація (4).
Самознищення та авто кастрація (5).
Перверзія в Кіліманджаро.
Перевезення Андруховича.
Дефекація (6) та гібридизація (7).
Полюція (8) та десорбція (9).
etc та хуїнізація.
1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9 — Щоб вона означало?
Статева анестезія статевим органам та москалефобна мастурбація мізків у мізках.
Санта Марія заповнена Аве-Марією з органу. Оргазму вати на кожному перехресті під враження від…
Окружна по-американські та Тверська по Українські. Знов-таки, КІЛІМАНДЖАРО, ЙОБ ТВОЮ МАТЬ!
Синтаксиси у всіх свої проявах дратував до неможливого!
Кричати й хапати руками за голову…
Три кити, на яких розташовувався мій світ, похитнулися та розплелися по усьому білому світі.
Я їм яблука та направляю усю негативну енергетику у тебе, моя люба. Ти це прекрасно розумієш, лежиш на підлозі й повільно дивишся на мої ноги. Квартира пропахла тютюном, а я загубив свій зміст. Знаєш, таке теж може траплятися час від часу.
Я розминаю у пальцях частинку свого тіла, яке схоже на пом‘ятий шматок дерматину.
На столі лежить потертий том Карпенка-Карого, а на ліжку мій рукопис, який я тобі нещадно читав останні двадцять хвилин.
Я, ти, Вія та Коді лежали зараз на різних ліжках кімнати. На годиннику було трохи більше четвертої години ранку.
Ти підповзла трохи ближче й обняла мене, а потім поцілувала.
Вийшло так, неначе ти прощаєшся зі мною на завжди.
— Я кохаю тебе, Мариська.
Ти нічого не кажеш, а просто засинаєш на моєму плечі.
Коли я прокинуся наступного ранку, ти вже зникнеш.
Track 3 — Santa Maria 1:19
Санта Марія загубила усі свої мрії. Вона сиділа та нажиралася вина. Від алкоголізму рятує лише повільний сон.
Марія стала вже звичайною Мариською та загубила усі свої різнокольорові фломастери, якими вона малювала на папері.
Тож Марія довелося проколювати свої тонкі пальці та малювати червоною фарбою на шклі маршрутної таксівки, яка везла її додому.
За вікном усі барви змішалися із її автопортретом.
Хіромантія на долонях міста.
Санта Марія сиділа та дивилася на свої долоні, намагаючись повитирати із них сльози, які повільно просотувалися через її цноту.
Само пригнічена, вона сиділа вже на сходах Дніпра, ближче до ранку, та повільно спалювала своє серце, запхавши його до шматка паперу.
Санта Марія була вже зовсім не святою.
Вона згадала Юрка та Київ, який запам‘ятався їй лише фрагментами.
Їй було соромно за свої автопортрети.
Вона дмухала на воду та народжувала чоловіків. Їй так здавалося, до насправді із рота вилізали звичайні шмарклі та пара.
Вона торкалася ногами до оголеного тіла та називала його люблячи Борисфен.
Вона кохалася повільно та граціозно із водою, бо знала, що її вже не зрадять.
Мертвий Дніпропетровськ та сонце, яке повільно змішується із дощем.
Плач Єремії.
Плач, Єремія. Плач, Санта Марія.
Спогади…
— Глінтвейн улітку — це вже серйозно.
— Можна полежати на ліжку та просто повтикати у стелю, йоб твою мать!
— Народжувати дітей із вродженими дефектами мозку…
Він повільно цілує її та починає грати.
Кінчай!
КІНЧАЙ!
К І Н Ч А Й!
Сука…
— Більше нема відродження маргіналізації.
— Більше нема нічого.
Вона встає та починає бігти, залазить на найвищу точку свого тіла, а потім стрибає у свого рота, звідки випливає та губиться у вихрах води, які на справді є водограями та виливаються на зовні. Вона повільно тече по ріках свого тіла й, наковтавшись води, починає хаотично розмахувати руками. Коли вона зрозуміла, що вже не може нічого зробити, то просто починає розтікатися по усім океанам світу…вона вилазить із води та одягає картаті шорти Гліба.
Він сідає поруч із нею та обіймає. Вона, дуже холодна й мокра, починає цілувати його у вухо, а він посміхається та дивиться на сонце, яке повільно сходить із-під мосту. Гліб ніколи не скаже їй, що він любить її. Він і сам не знає, що він почуває.
Він навіть не знає, чи потрібна йому Санта Марія.
Він уже нічого не знає та дивиться на сонце.
Спогади…
…уже нічого не знає та дивиться на сонце, яке повільно розцвітає за вікном. Мариська ніжно пригортається до Юрка та дивиться на нього крізь балконні двері. Він належить їй, і вона пригадує, як він сказав останню фразу, перед тим як заснути. Їй одночасно страшно й радісно. І зовсім не хочеться іти, але вона повільно встає, цілує Юрка у вуха й виходить із квартири.
А потім сідає на швидкісний потяг Київ-Дніпропетровськ.
Через кілька годин, коли вони вже були на квартирі Гліба, він сказав їй, що вона дуже сексуальна у його картатих шортах. Санта Марія благально дивиться на Гліба, а той, без особливого бажання, вмикає Radiohead. Вона п‘є каву із філіжанки та дивиться на свої картини, які стоять на трьох мольбертах.
Всі три картини схожі поміж собою, бо останні три роки Санта Марія намагається намалювати саму себе, але у неї нічого не виходить.
Олівці лежать без жодного доторку вже більш ніж місяць, а фарба-гуаш засохла у пластмасових банках.
Санта Марія підводиться із ліжка та починає доторкатися до них, відчуваючи рельєфність свого обличчя та тіла. Вона підносить обличчя до картини та починали вдихати у себе тьмяний запах копійованої плоті.
На першій картині вона сумна. Санта Марія сидить за столом, поклавши голову на свої руки й гірко плаче, намагаючись перекопіювати свої думки.
На іншому мольберті з-під ґрунту виступає її посмішка. Складалося таке враження, що вона забула намалювати все, й тому провела простим олівцем дві криві ліній й безкольоровий силует тіла.
Потім Санта Марія вдивилася на ту картину, до якої боялася підходити вже досить давно, бо почала малювати її першою. На ній намальована вона та десь у куті виступає силует Гліба. Вона бере з столу пензля та починає чарувати.
Вона могла поклястися, що там мав стояти Юрко.
Track 4 — Who ate you? 0:35
Я лежала на траві на Контрактовій площі та дивилася далеко-далеко у гору, неначе вивчала дощові хмари, які повільно текли з північного-сходу на захід. Я це знала певно, бо завжди тримала компас у сумці, який показував тільки туди де, може, ще одна дівчина — така сама, як і я — лежить на траві, посеред головної площі та дивиться на компас.
Десь поруч Має бути Коді, яка п‘є пиво та слухає Esthetic Education. Ще вона уважно дивиться на перехожих хлопців та дівчат, а ще, чомусь бридливо, на зграю свідків Ієгови, які в наглу заштовхують усіх у коло біля пам‘ятника Сковороді.
Телефон вібрує без зупинки, а мені лінь запхати руки до наплічника, бо там страшенний безлад.
— I’m a soul soldier, — заводить Коді
Я сиджу похмура й майже одна. Поруч мене сидить мій гарний друг, який дав змогу купити себе лише за двадцять гривень.
Він продався мені на все життя і з цієї хвилини я володіла ним.
В обличчя дмухав теплий вересневий вітер, а перед очима безперестанно мерехтів водограй. В руках була тонка книжка Жадана.
Вкотре розумію, що це не має література та хочу закрити книжку. Але помічаю, що у наплічнику немає нічого чим можна зробити закладку. Тому підбираю з асфальтованої доріжки пожовклий листок ідеальної форми та кладу під тиск не стільки сторінок, як думок.
Я почуваюся на диво одинокою у цей воістину день.
Якось дивно, але скоріше за все я почуваюся безсімейною.
У ті хвилини до голови почали лізти різні спогади, які нароїлися там за останні років так -адцять.
Повільно іду та помічаю грозові хмари та борвієві ігри із моїм тілом.
Хмаровиння схожі на м‘які матраци, чи, принаймні, на злежані сінники.
Повітря…
…воно пахне розмаєним сонцем. Здається, що це розмай й тьмяний присмак на устах після глінтвейну.
Тьмавий образ співів Тома у голові починає куйовдитися та перетворюватися на щось зовсім невідоме.
У такі моменти мені завжди стає легко й я відриваю ноги від землі. Я починаю летіти далеко туди, де мала б бути, як би не…
Дощ…
Track 5 — Щось 1:16
У мене у голові грають різні звуки, які я намагаюся поєднати у довгі треки, а потім записати на якийсь оптичний насій аби про них дізналися абсолютно усі.
Треки виходять такі, якими би я хотів, щоб їх написала Заволока, тільки у словесній формі. Я намагаюся записати їх на тонісінькому листочку паперу й підкреслити червоню фарбою найголовніше.
Навпроти мене сяє Щось. Він сидить на верхівці драцени та плюється насінинами на землю. А потім…
…вона пригортається до мене та обіймає її. Вона думає, що я сплю й починає гладити моє волосся. Мені здається, що вона дивиться прямісінько у очі, хоча я можу помилятися. Я відкриваю очі. Вона трішечки лякається та легенько, ледве помітно, тремтить. Я підношу свої вуста до її уст та починаю цілуватися. Увесь цей час ми тривожно дивимося один одному у очі. Її очі чимось схожі на безкрає озеро: такі ж блакитні та такі ж безодні, повні емоцій та почуттів. Безмірові переживання зароджуються десь в середині тіла й повільно просотуються до неї. Її любові належать мені більше ніж їй, і навпаки.
Все навкруги вимащене червоною фарбою, чи то квіточки позливалися на фоні щастя? Я хочу відчувати її повністю. Володіти нею й одночасно віддавати усього себе. Мені починає здаватися, що вона плаче, бо її очі стають вологими.
Її тіло також вогке, коли я відчуваю його тут і зараз, проводячи руками по спині. У такі моменти мені починало здаватися, що по її спині починають бігти електризовані потоки тепла. Більше нічого не було потрібно, а тільки сама вона.
Вона, о Боже, Вона.
Я називаю її тихо на ім‘я подумки, а потім починаю думати, що вона, скоріш за все, робить те саме. Мені знову (неначе це відбувалося протягом усього життя) здалося, що ми сидимо десь на протязі біля балкону й палимо. Ми повільно п‘ємо каву із великих філіжанок, на яких намальовані гори Норвегії. Тоді мені здавалося, що усе наше життя складається із таких маленьких філіжанок, бо більше ми нічого не робили.
Ми…
…просторові уявлення про цей світ почали руйнуватися, коли з неба впала маленька зірочка та покотилася по озерній, майже скляній (бо їй заважав вітер) поверхні, бо тоді майже не стало жодних варіантів, і тільки музика.
О Боже! Музика грала цілу добу безперестанно через гучномовець мобільного телефону, а ми її слухали та всотували, неначе молоко, яке тече з криничок Всесвіту.
Тоді мені здалося, що я знайшов ключ від усього. Універсальний ключ від усіх щілин твого тіла, бо вони усі ведуть до найголовнішої — твоєї душі.
Мене просто заворожують твої очі, бо вони сяють так само яскраво та мають ту саму глибину, що і тоді.
Ти на фотокартці мало чим відрізнялася від тебе живою. Хоча скільки я не пробував відкрити потаємні евакуаційні двері до твоєї душі через неї моїм універсальним ключем, мені ніяк не вдавалося. Виходило лише доторкатися рукою до твоїх очей.
…починає дивитися на мене усією своєю суттю. Я більше не можу ігнорувати Щось та починаю відтворювати самого себе за допомогою такою важливої кнопки „Репіт”. Вона мала знаходитися там само, де знаходилися кнопки першого совєтського термінатора — Карлсона, але ззаду на спині, та навіть попереду, нижче від грудини, не було нічого. Тільки волосся, сало, шкіра й м‘язи. Я навіть не був певен чи є там хоч трохи лімфи, чи крові, бо, кажуть, що у мене немає серця, а що тоді буде їх качати.
Та, ні — щось повільно стукає у грудях, неначе біти з бібліотеки семплів Radiohead.
Я доторкаюся рукою до серця та починаю відчувати таке незвичне гудіння. Гуло, чомусь, зовсім не у грудях, а скоріш у голові.
Джаз починає грати.
Спочатку тонкі звуки саксофону пронизують моє незміцніле тіло, а потім й протяжний, занадто енергетичний, як для мертвих, жіночий вокал.
На підлозі (чомусь підлога стала дуже роковим місцем останнім) часом. Там завше сиділа ти, чи завжди мав лежати хтось. Зараз долівка пустувало, що приносило певні тривоги) лежала червона краватка та безліч старих журналів. Десь мали бути телефонна слухавка та старенький радіоприймач вісімдесятих.
До голови приходять різнокольорові хіпі та крики на всю вулицю: „Піс, мен!” НА вустах відразу з‘являється посмішка.
Щось також посміхається та дивиться на мене своїми очима-альбіносами. Щось домінує наді мною, бо я завжди підтакую йому та роблю усе, щоб задовольнити його примхи.
Щось — це не вигадана істота, а цілком реальна людина. Він (чи вона? Ніколи не міг зрозуміти це через його зовнішність фріка й голосом занадто високим для жінки й занизьким для чоловіка, — чи навпаки?) ніколи не показував своїх емоцій, а просто знаходився завжди поруч, неначе фантом.
Не знаю чому, але Щось ніхто не помічав. Із ним міг спілкуватися тільки я. Він був якийсь дивний, не розмовляв ні з ким та не купував талончики у кондукторів в трамваї. А контролери ніколи не штрафували Щось. Ми…
…повільно пили каву із повільним порушенням циклів. Бо частини нашого спільного оповідання із моїм особистим чомусь сильно перемішалися. Й утворилася каша, схожа на бруд.
Track 6 — The Rush 2:19
Вія лежала на ліжку та повільно дихала. Вона дихала так, неначе була тяжко хвора. Часом навіть здавалося, що вона відпускає душу. Чи, наприклад, просто літає десь дуже високо у хмарах. Вона повільно миготить очами й повільно смакує свої сльози на смак, бо вони тихо скочуються по щоці до кутика рота. У її руці недопалок, а простирадла прорізані наскрізь попелом. Вія не замислюється над тим, що вона робить. Здається, що вона зовсім позбавила себе такою набридливої та такої непотрібної звички.
Вона розуміє, що не брала до рота алкоголю вже чорт знає скільки, а тому та отрута виробляється оргазмом самостійно. Вія вже більше нічого не хоче, бо бачить велику мокру пляму на підлозі. Десь лівіше від плями лежить потріскана склянка. Вона не має високої ніжки, яка раніше не давала їй впасти.
У Вії порізані пальці. Вона обрізала їх об бите скло. Вона була у наркотичному жвавому сні. Хоча вона нічого не бачила. Тільки пляму, уламки склянки та високу ніжку. Мабуть вона їде по тонкій засніженій порошковидній дорозі на фіакрі до Берлину, де пересяде на інший берлин. Її коні, яким позакривали очі чорними пов‘язками будуть повільно бігти, а Вія буде бунтувати, роблячи те, супроти чого боролася усе своє життя. Її м‘ятежна душа сповнена спогадами, які виринають із далекого дитинства.
Чомусь вона пригадує тільки найгірше. У голові зародився новий світ. Вія швидко підвелася, встала з ліжка та наступила на осколок. Калюжа повільно стала наповнюватися червоною фарбою.
Вона (вона) відкрила (відчинила) хвіртку (балконні двері) й вибігла на вулицю (й почала битися об скло головою). Через кілька секунд вона опинилася у собі. Вона йшла по брунатній дорозі десь років з десять назад біля своєї рідної школи. Й дивилася на себе. Чи на ту дівчину, яка жила на Північному Заході й була схожа не неї.
І тоді вона згадала. Вона згадала як хотіла досягти своєї мрії. Як хотіла стати режисером. Як для здійснення своєї мети вона економила на усьому, аби назбирати гроші на курси. Як обманювала й брехала. Як подала документи до університету Карпенка-Карого. Як розповіла про те батькам. Як довго плакала. Як повільно збирала речі. Як таємно йшла від сім‘ї.
Вона почувалася безсімейною.
Вія присіла біля себе та запалила сигарету. Дим йшов до стелі, а вона повільно встала з паласу та знову лягла на ліжко. Вона лежала на ліжку й повільно дихала…
Якось так несподівано і дуже боляче трапився нервовий зрив.
Проста фраза format D: знищила половину души. Проста фраза, генерована чорт-знає-якою програмою, знищила нариси останніх трьох років…
Вона лежала на ліжку, коли прокинулася. На неї це було не схоже. Це не було схоже навіть на її квартиру. Вона просто лежала та дивилася на облущену стелю, яка місцями нагадувала мапу лімфовузлів людини.
Вона підвелася та зрозуміла, що ті сни, які їй наснилися якось так реалістично виявилися дійсністю.
Тож вона дійсно тут… Тож вона дійсно у Павлівці. Дивне місце… Свобідне…
„Довготермінове перебування у лікарні шкодить вашому здоров‘ю”, — читає вона над дверима, а потім іде прямо. Але Вія розуміє, що не має йти.
— бо ВОНА дійсно хвора.
Біля сходинок до низу стоїть художник і щось малює. Малює невдало та якось плямисто. Нерозбірливо й бездарно.
Пізніше вона пішла повільно по поверхам та дізналася його історію.
Його звали Марко і він дійсно був художником. До того ж мав успіх у Європі. Але одного разу він нажерся героїну у Лондоні та став навпроти однієї церкви. Він хотів намалювати її під враженням від наркотиків, бо (він так вважав) має вийти щось потойбічне, щось схоже на погляд із середини. Він малював цю церкву і йому почало здаватися, що вона починає тріскатися, а коли Марко дивився на небо, то йому здавалося, що на нього ідуть грозові хмари (хоча на вулиці стояв погожий день). Маленька крапелька впала на його картину й акварель, якою він малював потекла. Він почав малювати швидше, бо вірив, що ось-ось має початися дощ. Він малював церкву, а все на папері виходило однією великою багатокольоровою плямою (Вія чомусь згадала велику пляму на кавролині). Потім галюцинації пішли серйозніші й чуваку почало ввижатися, що Ісус розмовляє із ним та каже: „Тікай звідси! Тікай!”. У голові Марка почалася злива й тому він кинув картину на підлогу та почав стрибати по ній, ламаючи її й розкидаючи фарби навкруги. Потім почалося таке… Свідки кажуть, що він почав несамовито втикати на вулицю й кричати. Пізніше психіатрові вдалося зробити висновок, що Марку здалося, що річка вийшла з берегів й велика хвиля, на кшталт цунамі, почала захлинати Лондон. Тож художник вхопив уламки картинки під пахви й по біг по вулиці, голосячи на всі усюди: „Тікайте! Ви що осліпли?! Тікайте!”. Так Марко біг до Тауерського мосту й кричав. А потім став посередині його й почав голосити, сідаючи навколішки й закриваючи голову руками. Тоді то дах і знесло. Щось там у Лондоні не склеїлося, тому його син (а у нього був син) забрав його назад на батьківщину.
Все це Вія дізналася від Світланки. Божевільної, яка лежала у палаті № 16, якраз навпроти неї. Схиб Світланки полягав у тому, що вона мала занадто неординарне мислення. Одного разу вона закохалася у сусіднього хлопчика. (Варто зазначити, що все дійство відбувалося у Львові, неподалік від Тарасового гаю.) В зв‘язку із тим, що її сім‘я дружила із сім‘єю того хлопця, то Світланка так нормально спілкувалася із ним. Одного разу вночі вона вирішила залізти до нього через квартирку, а щоб дібратися до вікна Світланка рішила скористатися мотузкою для сушіння одягу. Тож взяла у ванній чотири прищіпки й причепила своє волосся за цю саму мотузку. Міцно вхопила за неї й почала пересуватися. Долізла десь до середини, аж тут одна із причіпок відірвалася й Світланка ненароком подивилася вниз.
Подивилася й зрозуміла, що влізла у таке гімно… Повертатися чи продовжувати повзти було страшно, тому вона не знайшла нічого ліпшого, як просто завмерти посередині. Наступного ранку її мама вийшла на балкон випити кави із сигареткою й побачила свою любу доцю, причеплену волоссям до мотузки. Пожежники зняли Світланку, а потім порадили мамі лікувати свою доньку. Мама сприйняла їхні слова серйозно. І ось Світланка тут.
Вона продовжувала історію для Вії по цьому загадковому місцю. По огорожі біля них пройшов якийсь огрядний чоловік і впав, не зробивши й кілька кроків. Вія вже була думала підбігти допомогти, коли Світланка спинила її. Виявилося, що цей чоловік колись працював у цирку. Він, разом із дружиною, були канатохідцями. Були відомі на всю Україну виступали майже всюди в СНД. Аж раптом одного разу Антон (а так його звали) не репетирував свій номер і не побачив, як його дружина цілується із факіром десь там у цирку (чи то за лаштунками, чи прямо у залі, — незрозуміло) й упав з тросу. Відтоді Антон не може зробити й кілька кроків, аби не спасти.
— А ще, — каже Світланка, — бачиш оту дівчину, яка сидить на лавці. Так то взагалі унікум! Одного разу Марічка пішла гуляти по Києву із своєю ліпшою подругою. Гуляли вони значить по набережній, сміялися, раділи й тут раптом ліпша подруга Марічки каже: а давай заліземо на верх пішохідного мосту? Марічка, ясен пень, не хотіла показувати свій страх, й тому погодилася. Отже лізуть вони лізуть й нарешті опинилися на самому верху. Почали фотографувати усю красу на мобільний телефон. Врешті-решт, ну розумієш, набридло їм це. Подруга Марічки злізла, а Марічка зрозуміла, шо всьо — канєц… Так і застрягла. Тож і поклали її на першому поверсі, бо там не так високо.
Світланка продовжувала розповіді. Тут у нас є один буйний. Так він у карцері сидить. Просто одного разу надивився мультиків, чи ще якоїсь там фігні, й вирішив, що можна залізти на хмари. Тож одного зимного ранку він узяв драбину й довгу мотузку й приперся на Арсенальну (бо йому здавалося, що там найвище). Спочатку поставив драбину перед метро, заліз на неї та почав кидати мотузку, але після того, як нічого не вийшло вирішив залізти кудись на інше підвищення. Аж раптом біля нього зупинився автобус й він, не довго думаючи, забрався на нього (цікаво, а куди дивилися контролери, водій й кондуктор?). В результаті цілий день прокатався на автобусі із драбиною та мотузкою, поки добрі дяді-міліціонери не зняли його й не відправили до нас. Але, лежачи у палаті № 28, він продовжував свої спроби забратися на небо. Чи через вікно почне кидати мотузку, то просто бігає й голосить, що дайте мені ґвинтокрил й він полетить кататися на хмаринках (а ти не знала, що у нас тут є гелікоптери? Просто до нас кожної неділі рівно о восьмій ранку привозять Бреда Піта — кожен раз із новим обличчям, після пластичної операції — він також у нас лікується!). Тож вирішили посадити його до карцеру, який знаходиться на останньому поверсі.
Потім Світланка повела Вію до своєї подруги Люди. Виявилося, що та теж передивилася шкідливих мультфільмів та почала майструвати такі собі ціп‘якові пастки.
— Дивіться, дивіться! — почала вона галасувати, коли побачила Вію й Світланку, й підштовхнула нехитру конструкцію з доміно. Кості побігли, рушачи кожна наступну, а Світланка з Вією побігли за ними, щоб подивитися, що ж буде. Конструкція йшла на кухню, де щось пішло не так й чомусь впала бляшанка з гасом. З неї тихенько почала крапати рідина на газову плиту. Аж раптом зчинилася пожежа. Світланка з Вією побігли на дах, щоб врятуватися.
Там було маленьке вентиляційне вікно крізь яке можна було побачити карцер. Бідний дядя, почувши запах паленого, почав бігати по карцеру й зривати м‘яку оббивку (як йому це вдалося?). А потім сів посередині кімнати й почав відчайдушно ридати, бо виявилася, що ТУТ НЕМАЄ ДВЕРЕЙ. Вія з Світланкою дивилися за цим усім, коли вогонь почав підбігати до них. Коли з неба прилетів справжнісінький Бред Піт й врятував Вію.
— Й насниться ж!
Track 7 — Нотатки 3:07
Я не хочу нічого більше, бо мене задовольняє все те, що я маю. Але все одно блукаю десь по своїх скронях та знаходжу нові, не потрібні мені, бажання. Часом ці бажання перетворюються на звичайні повсякденні манії і тоді починаються схиби, які живуть у голові.
Пошматована голова не потрібно ні кому…
І я не хочу тебе більше
І я не хочу тебе
А потім починає здаватися, що мене оточують різнокольорові речі. Кожна річ має безліч відтінків. Навіть аркуш білого паперу, заплямований кавою, грає райдугою. І мене це задовольняє.
Бо поруч мене є якесь етерне створіння з повітря й попелу, яке допомагає стримувати себе самого від вчинків, про які я міг би пожалкувати. Правдивість завжди перемагає штучність. Не завжди ЗАРАЗ і ніколи ТУТ, але перемагає завжди. Мені так здається… повсякчас…
У голові безліч недопалків, які можливо буде допалити до кінця. А ще, якщо вийти вночі на балкон, то можна побачити, що на міському небі дуже мало зірок, бо закінчився серпень та вони усі попадали десь у низ на асфальт біля мого будинку. Саме вони залишили маленькі вибоїни, які, схоже, перетворилися на великі калюжі після першого дощу. Десь далеко цвіркочуть коники. Маленькі комашки, які навіюють дуже багато спогадів.
Спогади схожі на своїх прототипів та нагадують різноманітні нотатки.
Пригадую тебе.
Тебе, коли ти виходила із свого будинку рівно тринадцять місяців тому.
Була вдягнута у широкі реперські штани та кеди, свої любі чухлі, з твоїх вух грали якісь пісеньки, яки ми протяжно-довго слухали.
Щоправда, вже опісля, як доїхали до постаменту Магдебурзького права…
…наставав світанок, коли ми спали у сутінкових хмарах.
А потім стало зовсім ясно, як у дні, так і в голові.
Зовсім безмірно…
(Я міг тоді заверещати, ні, я міг скоріше бути не собою — а ким би хтів.)
Світанок проростає крізь очі… Росте, змушує набрякати повітря, що залишилося від ночі.
А ти тихо спиш під це мерехтіння.
Можливо я збрехав, коли став таким категоричним — проте дивлюся на небо і стаю рожевим променем.
Доторкаюся й ховаю його собі за пазуху.
Ти головне не турбуйся — ми зараз розплющимо очі та опинимося там, де хотіли бути кілька сотень років тому. Чи просто мріяли про ті місця на нашій неосяжній планеті, яку ми називаємо з тобою Всесвітом.
А знаєш, що було б найкращим зараз для нас?
Я гадаю — твоє пробудження: ми б разом дивилися на цей схід червоного сонця.
Проте ти спиш. Спиш дитячим сном прямісінько на сходах. Я живу поруч та не можу відірвати погляд. Я ніколи не належав світанку — проте він належить мені зараз… Принаймні його частка.
Це неначе сором, що гніздиться у надрах твого тіла. Сьогодні має відбутися мейоз. Мейоз наших тіл навпіл, а потім на рівні чотири чверті.
Тихо позіхаєш позаду та прокидаєшся, коли по колії починає бігти трамвай, дзвонячи своїми коліщатами. Розтікаємося, потяг розтинає душу навпіл — це вже не я.

Стотридцятитрьоххвилинний бог - Коретнюк Юрко => читать онлайн книгу далее

Комментарии к книге Стотридцятитрьоххвилинний бог на этом сайте не предусмотрены.
Было бы прекрасно, чтобы книга Стотридцятитрьоххвилинний бог автора Коретнюк Юрко придется вам по вкусу!
Если так окажется, то можете порекомендовать книгу Стотридцятитрьоххвилинний бог своим друзьям, установив ссылку на данную страницу с произведением Коретнюк Юрко - Стотридцятитрьоххвилинний бог.
Возможно, что после прочтения книги Стотридцятитрьоххвилинний бог вы захотите почитать и другие книги Коретнюк Юрко. Для этого зайдите на страницу писателя Коретнюк Юрко - возможно там есть еще книги, которые вас заинтересуют.
Если вы хотите узнать больше о книге Стотридцятитрьоххвилинний бог, то воспользуйтесь поисковой системой или Википедией.
Биографии автора Коретнюк Юрко, написавшего книгу Стотридцятитрьоххвилинний бог, на данном сайте нет.
Ключевые слова страницы: Стотридцятитрьоххвилинний бог; Коретнюк Юрко, скачать, читать, книга, произведение, электронная, онлайн и бесплатно